Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича
У цю добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь.
І хоч більше, ніж півстоліття тому написані поезії Б.-І. Антонича, він і сьогодні змушує нас задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі.У збірці віршів «Зелена євангелія» чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринним і рослинним світом рідного краю: «Антонич теж звіря сумне і кучеряве», «... росте Антонич і росте трава», «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...»
Природа дає життя і рослинам, і тваринам, і людям, з неї вони виростають і до неї повертаються, завершивши свій земний шлях. Б.-І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. Його поетична свідомість органічно злилася з природою, і це знаходить свій вияв у його творах. Автор і в минулому, і в сучасному бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:
Овес, метелики і присяги коханців.Весна закрутить хмільно веретена травня.Лисиці, куни і дівчата вранцівиходять мити очі в буйнолозих плавнях.Ще в першій збірці поезій «Привітання життя» Б.-І. Антонич проголосив суть свого світорозуміння: «Я – закоханий в житті поганин». І не зраджував цьому ніколи, навіть тоді, коли творив узагальнений образ міста-монстра (книга віршів «Ротації»), протиставляючи йому природу, животворні соки, нуртуючу енергію рідної землі. Поет, не спираючись на закони природничих наук, творить свою власну філософію. Її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б.-І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені:
Вернувся я, де вільхи й риби,Творчість, що стала засобом самовираження поета, він ставить на друге місце після матері-землі у вірші «До гордої рослини, цебто до себе самого», в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва:
де м’ята, іви, де квітчасті стіни;
і знов цілую чорні скиби,
припавши перед сонцем на коліна.
Мов мідь живу, наснажує рослиниелектрика зеленої землі,але і ти – рослино горда, щоспіваєш це, не знаючи пощо,колись, мов пень, подолана від тлі,покотишся землі на груди сині.Подібне поєднання образного сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій знаходимо в поезії «Вишні»:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,Цей вірш викликає згадку про відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...» Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує дуже своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як прикметні риси рідної землі, а також як джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки...
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
Справжніми перлинами здаються нам вірші Б.-І. Антонича. Вони збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують нас, що щастя людини – у її гармонійній єдності з природою.
Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б.-І. Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: «Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням. Він був і залишається явищем над міру оригінальним і самобутнім».
