«Я не можу бути там, де зневажають мій народ»
(за повістю Бориса Антоненка-Давидовича «Слово матері»)
Ім’я Бориса Антоненка-Давидовича мало відоме українським читачам, бо його творчість довгі роки замовчувалася, не видавалися його повісті, оповідання. Проте ближче познайомившись з творчою спадщиною цієї талановитої людини, ми відчуваємо великий смуток від того, що надзвичайно обдарований письменник – чудовий романіст і повістяр, новеліст і репортер – знайшов свого читача тільки після своєї смерті. Його оповідання щирі і людяні, автор торкається в них загальнолюдських цінностей.Гортаємо сторінки повісті Антоненка-Давидовича «Слово матері», і серце щемить від того, що є люди, які зневажають свій народ, його мову, свої духовні корені.
Для сім’ї коваля Сметани було дуже важливо, щоб єдиний синочок Івасик був письменним, умів читати. Вдома у них була єдина книжка, до якої ставилися з великою пошаною, – «Кобзар» Тараса Шевченка. Цю книжку із задоволенням читали в колі сім’ї, коли випадала слушна нагода. Хоч як важко було батькові, однак він знайшов можливість оплатити навчання сина в місті. Перший раз приїхавши на канікули додому, Івась привітався з матір’ю зовсім незвично: «Бонжур, мамаша!» Бідна жінка дивилась на свою дитину переляканими очима, «наче перед нею стояв ... якийсь ошуканець». Вона образилася, що її син, спілкуючись з паненятами, почав забувати свої духовні витоки. «Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя».
Після смерті матері сім’я Сметани переїхала до міста, там і потоваришував Івасик з сином дуже поважної людини – Анемподистом. Час плинув швидко, і Івась забув материне застереження: «Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей...» Аж ось одного разу наче полуда з очей хлопця впала і він побачив справжнє обличчя панів. Під час вистави популярної в народі трупи Саксаганського хлопець був у захваті, він відчув себе, «як і багато хто в залі та на гальорці, часткою цього скривдженого, знедоленого народу...» І саме в цю хвилину, коли Іван відчував душевне піднесення, йому плюнуто в душу дівчиною, яку він щиро покохав. Придивившись уважно, хлопець побачив, як щось хиже блиснуло на мить в зелених очах паночки: «І вона таки запустила пазурки глибоко в мою душу». Тоді хлопець вперше за такий довгий час згадав слова матері, вони болем опалили його душу, наповнили її смутком.
Вдруге слова матері згадує Іван через декілька днів, коли завітав до Караваєвих. Саме в це останнє відвідування людей, до яких ставився по-дружньому, він назавжди зрозумів, шкірою відчув, як пани ставляться до селян, до бідних людей.
До Зіньки, селянської дівчини, приїхала мати. Соромлячись її вбогого вбрання, покоївка «кинулась їй назустріч, немов хотіла перейняти стару».
Селянка не виклакає доброго ставлення ні у паничів, ні у своєї донечки. Іван зніяковів, йому стало боляче за нещасну Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди, «з неї сміялися, кепкували, на неї гримали, і рідна донька відкинулась від неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір». Гіркі сльози образи й жалю полилися в селянки. Цей випадок обурив Івана Сметану, і він не побоявся високого товариства, а різко та гнівно кинув їм в обличчя, що не може бути там, де зневажають його народ.
Коли я читала повість, то відчувала спочатку сором і сум за Івана, який не прислухався до порад матері і зробив усе навпаки. Але потім хлопець збагнув мудрість материних слів і серцем відчув, що зарозумілі пани виявилися для нього духовно зовсім чужими, – і тоді я змінила своє ставлення до нього.
Читаючи такі чудові твори, знову задумуєшся про те, що Вітчизна – це твоя друга матір і її треба берегти як найдорожче в світі.
