Вишиванки і рушники — символи любові й незрадливості, обереги українського народу
З вечора тривожного і до ранкуЛюдина і праця, людина і пісня, людина і витвір мистецтва — це все вічне, безсмертне, щось своєрідне і глибоко вражаюче. Наш український народ працьовитий, щедрий на таланти, здібний, обдарований. Якщо працювати — то до сьомого поту, якщо співати — то дзвінко, розложисто, якщо творити щось — то неповторно, захоплююче.
Вишивала дівчина вишиванку...Народна пісня
Тож і не уявляємо ми доброї батьківської хати без прикрас: вишиванок і рушників, витворів народного мистецтва. Саме з батьківської хати починається пізнання світу. Білі стіни, біла стеля — неначе виткані з маминого полотна. Сонячне сніп'я ллється через вікна і від того на стінах виграють розгаптовані квітами рушники, розпростерли крила, немов півники, на рушниках горять кетяги калини, золотисті китички хмелю звисають з рушників до самого столу і пахнуть хлібом. А то справді йшов дух від паляниць, що їх спекла мати та й поклала на стіл, прикривши теж казкової краси рушником. Яким затишком, теплом, спокоєм віє від цих рушників! А чи в кожному домі зараз є вишиванка, вишиваний рушник? Певно, ні. Призабули чомусь це дивне народне мистецтво.
Чуєте? Мелодія, слова... Так це «Пісня про рушник» на слова Андрія Малишка.
Рідна мати моя, ти ночей не доспалаІ водила мене у поля край села,І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,І рушник вишиваний на щастя дала.Рушник, і правда, можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника, як і без пісні, не обходиться народження, одруження людини, ювілейні урочистості. Рушником накривали діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті, дарунковими рушниками перев'язували кумів і гостей, хлібом-сіллю на рушнику зустрічали і зустрічають зараз дорогих гостей. А ось цікавий спогад: у перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько ніс на рушнику хліб-сіль; у кошику, накритому рушником, несла різне частування мати. На зеленому полі розстеляли рушник, клали їжу. Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на господаря обжинковий вінок.
Як і в пісні співається, за звичаєм, коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб беріг сина від лиха. А весільний рушник кожна дівчина готувала сама. А візерунків яких тільки не знайдеш на рушниках: засіяна нива — ромб з крапкою, вазон чи квітка — світове дерево од неба до землі, людські фігурки, немов з дитячого малюнка, — знак берегині, богині хатнього вогнища. Скрині повнилися дівочими рушниками, їх дбайливо оберігали, хизувалися — гостям і сусідам показували, бо то дочка на виданні готує собі посаг. А вишивати рушники і сорочки матері навчали дочок змалку. Як-то у пісні на слова Павличка співається:
Як я малим збирався навесніПіти у світ незнаними шляхами —Сорочку мати вишила меніЧервоними і чорними нитками.І тут українські майстрині — неперевершені. Казкової краси візерунками прикрашали сорочки, намітки, очіпки — прагнули до краси, до самобутності. Готували дівчата собі на все життя по 50, 80, а іноді в по 100 сорочок з тонкого вибіленого полотна. А часом не тільки вишивали нитками, а ще гаптували сріблом, золотом, бісером, перлинами, коштовними каміннями, лелітками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна дівчина, яка мала бажання, терпіння, старання і хист.
Ці українські обереги пройшли крізь віки і нині символізують чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. «Хай стелиться вам доля рушниками!» — кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди і любові.
