Образ Половчихи в новелі Юрія Яновського «Шаланда в морі»
«Шаланда в морі» – чи не найяскравіша і найколоритніша новела в романі Юрія Яновського «Вершники». Починається вона, як дума, – в суворому, врочистому тоні. Це немовби увертюра до героїчної драми. Читача відразу ж охоплює напруженість, передчуття боротьби: «Трамонтан дмухав з берегів, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі... Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме і справжній штормило, на березі стояла стара Половчиха, одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока та сувора, як у пісні». Там, серед морської стихії, бореться її чоловік. Половчиха «виглядала його шаланду, її серце обдував трамонтан, її серце ладно було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркіт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусія».
Половчиха ладна була б полетіти до свого Мусієчка, допомогти йому, додати сили. Велика туга огорнула вірне, любляче жіноче серце. З усією силою жіночого кохання вона звертається в думках до сил природи. Оце її звернення мимохіть нагадує «Слово о полку Ігоревім», зокрема плач Ярославни. Тут відчувається подих народної творчості, тут новела бринить епосом. Схожість справді дивовижна, особливо якщо передати плач-голосіння Половчихи у вигляді пісні:
Ой, подми, вітре-трамонтане,Оджени в море негоду Та оджени й тумани,А я стоятиму тут самотня до краю,І хоч би з мене дерево стало...Голосіння передає психологічний стан Половчихи, її велику тугу, вболівання за чоловіком, всупереч суворій зовнішності, підкреслює жіночність, ніжність її душі.
Переходячи до зображення напруженого моменту, коли після запеклої боротьби з стихією хвиля перекинула шаланду, коли спроба врятувати потерпілих закінчилась невдачею і «натовп рибалок поздіймав шапки», письменник передає оці кульмінаційні події через сприйняття Половчихи.
Не скрикнула, не заголосила Половчиха, коли шаланду перекинуло в морі, коли Чубенко вийшов на берег без Мусія. Вона «залишалась стояти на березі, висока та сувора, як у пісні». І, коли «берег спорожнів, рибалки пішли геть», «вона справляла жалобу».
У безутішній журбі застигла вона, скам’яніла, вдивляючись у розбурхане море. Згадалися роки юності, залицяння і сватання багатих і заможних, проте вона вибрала простого рибалку і пройшла з ним свій шлях як вірна і ніжна жона, загартована і сильна, велична у своїй моральній красі, чарівна в вірності кохання. І все стояла вона на березі, висока та сувора, як у пісні, сподіваючись, що станеться диво – і чоловік її повернеться. Образу старої Половчихи Юрій Яновський надає величності і романтичної піднесеності, порівнюючи цю жінку з пісенним образом, і новела набуває ще більшого поетичного забарвлення і сприймається як дума про велике горе жінки.
