Вчений-філософ Є. Пронюк

В підручнику «История Украины» Пометун Е. И. Освіта, 2011 допущено помилку. У реченні « двенадцать лет заключения получил за свои убеждения ученый-философ Е. Проток » йдеться про філософа, історика, правозахисника, дисидента, Героя України, народного депутата 2го скликання Пронюка Євгена Васильовича. Докладніше про нього можна прочитати тут.

Основні мотиви роману Г. Маркеса «Сто років самотності»

Основні мотиви роману Г. Маркеса «Сто років самотності»
Найяскравішим твором відомого латиноамериканського пись­мен­ника Габріеля Гарсіа Маркеса став його роман «Сто років самот­ності». У ньому розповідається про історію маленького містечка Макондо і родину Буендіа, що його заснувала. Автор у символічній формі відтворює історію Колумбії з другої половини ХІХ ст. до 30‑х ро­ків ХХ ст.
У структурі роману можна виявити мотиви, які стають провід­ними на всіх його рівнях і складають основу твору.
Мотив самотності є в житті кожного представника роду Буендіа. Вони відрізнялись від інших людей самотнім виглядом, з яким з’являлись на світ. Це почуття відображається у крейдяному колі, яке малюють навколо полковника Ауреліано ад’ютанти, у відносинах між Хосе та Пілар Тернер, які «були не просто матір’ю та сином, а товаришами по самотності». І якщо хтось з мешканців не гине, то фіналом життя його стає абсолютна самотність. Наприкінці життя Хосе залишається один, Ребека самітня у своєму зруйнованому бу­динку, сліпота Урсули, усамітнення в лабораторії полковника Ауре­ліано, мовчазна відокремленість від інших Меме – ці герої наче при­речені на відчуженість та самотність. Постійно повторюваний жовтий колір у романі є теж символом забуття, суму, божевілля.

Особливості зображення внутрішнього світу людини в повісті М. Пруста «Кохання Сванна»

Особливості зображення внутрішнього світу людини в повісті М. Пруста «Кохання Сванна»
У літературі ХХ ст. одним з найвидатніших письменників-модер­ніс­тів вважається Марсель Пруст. Найбільш відомим твором фран­цузького дослідника людської душі й почуттів став роман «У пошуках утраченого часу». Автор створює епопею внутрішнього світу людини, свідомість якої складається з душевних рухів та особистих вражень. Увага письменника зосереджується не на відображенні реальних по­дій, а на звуках, кольорах, запахах – на тих дрібницях, які скла­даються в образи, події.
Розкриваючи реальний світ через пам’ять, уяву, Пруст створює «нову» реальність, новий світ. І головним для автора стає відобра­ження самого процесу його появи. Твір розгортається в пам’яті оповідача, зближеного з автором. У романі пам’ять стає тією силою, яка оживляє минуле, «втрачений час».

Риси «магічного реалізму» в романі Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності»

Риси «магічного реалізму» в романі Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності»
Напружене життя ХХ ст. з атмосферою сірості, одноманітності, на­пру­ження наштовхнуло митців на пошуки нових джерел, які б могли дати людині розуміння її сутності. Для цього письменники зверталися до жанрових традицій минулого. Нетлінні цінності, які пройшли крізь плин часу, були знайдені у міфах, легендах, казках. Твори Габріеля Гарсіа Маркеса належать саме до типу «міфологічної» літератури, який стає частиною так званого латиноамериканського «магічного реалізму». І найяскравішим прикладом цього є роман «Сто років самотності».
Твір побудовано на автобіографічному матеріалі. Поштовхом до його написання стали спогади дитинства. Маркес пригадує випа­док, коли його тітці принесли дивне за формою яйце, і вона на­казала кинути його у вогонь, бо яйце належить василіску – невідомій нікому істоті. Головним у цьому епізоді є не факт біо­графії, а сам спосіб мислення людей, де у звичай­ному роз­кривається джерело дивовижного. Дійсно, головною ри­сою поетики Маркеса стає незбагненний сплав фан­тастичного та реального, коли неймовірні речі відбу­ваються дуже буденно. Наприк­лад, вознесіння Ремедіос Прекрасної, або міні-піднесен­ня на 20 сан­ти­метрів падре Никанора. І в кожному випадку пись­мен­ник знаходить спосіб пере­ко­нати читача в реальності того, що відбу­вається: Прекрасна Ремедіос піднімається в небо на чудових білих простирадлах, а падре перед кожним вознесінням випиває чашку гарячого шоколаду, що допомагає йому перемогти земне тяжіння. Ство­рюється відчуття, що знаходишся на межі реальності й магічної омани.

Перемога людського розуму та цінності людської гідності у новелі Томаса Манна «Маріо і чарівник»

Перемога людського розуму та цінності людської гідності у новелі Томаса Манна «Маріо і чарівник»
Характерними ознаками творчого стилю видатного письменника Томаса Манна була неквапливість розповіді та дуже детальний опис власне процесу осягнення розумом дійсності, що сполучалися з аналітичним підходом, елементами іронії та емоційністю. Бачимо ми всі ці ознаки й у новелі «Маріо і чарівник».
Сюжет новели можна переказати кількома словами: подружжя з дітьми приїздить на курорт у містечко Торре, де у них на очах Маріо вбиває гіпнотизера під час виступу. Але саме особливості стилю Т. Манна дозволяють письменникові зробити з такої майже незначної події складну картину передвоєнної доби в Європі.
Як завжди, дуже детально письменник змальовує саме містечко та подробиці, що на перший погляд не мають відношення до самого сюжету. Але це не так — Т. Манн створює моральний портрет того суспільства, де вже на чистому небі відчуваються ознаки майбутньої грози, де панує брехня, лицемірство та накопичується ненависть, і навіть діти, що зазвичай легко знаходять між собою спільну мову, вражені загаль­ною хворобою. Письменник нічого не згадує про засилля пропаганди й агітації, яку потім публіцисти неодноразово порівнювали з масовим гіпнозом, але читачам не важко здогадатись, що саме через це «пляж був переповнений юними патріотами». Не обов'язково відверто висловлювати якусь думку — достатньо до неї підвести, що Т. Манн робить з великою художньою майстерністю.

Аналіз психології людини в творі Д. Джойса «Джакомо Джойс»

Аналіз психології людини в творі Д. Джойса «Джакомо Джойс»
Твір Д. Джойса «Джакомо Джойс» за жанром – психологічне есе, яке характеризується невеликим об’ємом та індивідуальними думка­ми і враженнями автора з якогось питання. У всіх творах ірландського письменника автор зосереджується на зображенні внутрішнього світу людини, на її думках і почуттях.
«Джакомо» написаний у 1914 році й розповідає про події, які від­бувалися з самим автором, коли він заробляв собі на життя ви­кладанням англійської мови. Реальна Амалія, дочка багатого про­мис­ловця, була ученицею Джойса.
Назва твору та деякі факти біографії дозволяють зробити висно­вок, що в есе автор сам стає літературним героєм. Але при цьому є в цьому творі й багато домислених ситуацій для цілісності композиції.

Проблема деґрадації особистості в оповіданнях Антона Чехова

Проблема деґрадації особистості в оповіданнях Антона Чехова
Головна тема творів видатного російського письменника і драматурга А. П. Чехова — це життя звичайних людей, його сучасників, яке автор змальовує із співчуттям до них і з обуренням проти умов, за яких вони змушені жити. Життя у суспільстві, устрій якого майже неминуче примушує їх деґрадувати, і ніщо для його героїв не стає рятунком: ані робо­та, ані кохання, ані культура чи особиста інтелігентність і навіть духовність — обставини у більшості випадків виявляються сильнішими.
А. Чехов намагався зобразити саме «середніх», пересічних людей, найрозповсюдженіші типажі, що сприймаються як представники народу в цілому, щоб кожен читач мав змогу впізнати у них себе. Лікарі та поміщики, студенти та священики, офіцери та чиновники — всі вони розглядаються письменником з однієї точки зору, Чехов шукає спільні закономірності, узагальнює характеристики ніби дуже різних за походженням людей. Робить він це з надзвичайною майстерністю використання художніх засобів: точної деталі, індивідуалізації образів, контрасту величного і дріб'язкового, трагічного і гумористичного — як різних проявів життя, в якому все сусідить. Але навіть іронія не перекриває повністю великий біль письменника, викликаний неспроможн­істю пересічної, слабкої людини визволитися від заяложеної буденності, що затягує наче у багнисте болото.

Новаторство Антона Чехова-драматурга

Новаторство Антона Чехова-драматурга
Відомий російський письменник і драматург Антон Павлович Чехов звертався у своїх творах до різних хвилюючих тем тогочасного життя. Та класика є класика, вона хвилює почуття людини і змушує розмірковувати над важливими питаннями життя і сьогодні, і майже століття назад.
Так, багато життєвих проблем порушує п'єса «Чайка», яка з першого разу не була зрозумілою глядачеві, тому провалилася прем'єра вистави «Чайка» на сцені Олександрійського театру. Чехов настільки був розчарований, що вирішив більше не звертатися до драматургії. Але через два роки та сама «Чайка» мала великий успіх у театрі, бо п'єса вимагала і нових принципів акторської гри і нових форм організації сценічної дії.
П'єса «Чайка» була надто новаторська. Це зрозуміли засновники нового художнього театру К. Станіславський і В. Немирович-Данченко. Вони розкрили таємницю п'єси: за побутовими подробицями, за несподіваними репліками вони побачили і сценічно відтворили не бачений до цього у драматургічному творі ліризм.

Трагедія Емми Боварі (за романом Г. Флобера «Пані Боварі»)

Трагедія Емми Боварі (за романом Г. Флобера «Пані Боварі»)
Роман Гюстава Флобера «Пані Боварі» є одним із найвищих до­сяг­нень реалізму в світовій літературі. Публікація цього твору привела автора на лаву підсудних. Письменника звинувачували у по­пранні норм суспільної моралі, у зображенні брутальності шлю­бу, висміюванні церковних обрядів. Це був суд над всією реа­лістичною літературою, яка розкривала негативні риси суспільства.
Головною героїнею роману є дочка фермера Емма. Коли дівчи­ні виповнилося тринад­цять років, батько відправляє її до монасти­ря. Там вона захоплюється читанням бульварних романів і починає мріяти про красиве життя, піднесене кохання. Повернувшись додому, Емма бачить лише сірість, нудьгу, просте буденне життя фер­мерів. У цей час в житті героїні з’являється Шарль Боварі, який закохується в молоду жінку. І Емма починає мріяти про сімейне життя. Її душа шукає порятунку від реальності, здається, що шлюб з Шарлем принесе їй радощі бурхливих пристрастей, про які вона читала в романах, а чоловік стане людиною, яка змінить життя на щось розкішне, веселе.

«Осучаснення» античного міфа в п'єсі Бернарда Шоу «Пігмаліон».

«Осучаснення» античного міфа в п'єсі Бернарда Шоу «Пігмаліон».
Видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчістю Ібсена, і це привело його до реформи англійського театру.
Він обстоює принципово нову структуру драми — проблемну п'єсу-симпозіум. Як драматург він тяжіє до гумору і сатири. «Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду», — заявляв Шоу.
Драми Шоу не втрачають своєї популярності. Серед найвідоміших його творів — п'єса «Пігмаліон», яку автор назвав «романом у п'яти актах». В основу твору покладений античний міф про скульптора Пігмаліона, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і умовив богів, щоб оживили статую. Спираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варі­ант своєї історії.

Порівняльна характеристика образів Хіґґінса і Пікерінґа за п'єсою Бернарда Шоу «Пігмаліон»

Порівняльна характеристика образів Хіґґінса і Пікерінґа за п'єсою Бернарда Шоу «Пігмаліон»
У 80-ті роки XIX століття Бернард Шоу починає боротися за новий театр, який у ті роки переживав кризу. Шоу свідомо відмовляється від принципів «добре зробленої» драми і широко користується парадоксом як одним із визначальних мистецьких прийомів.
Наприклад, у п'єсі «Пігмаліон» драматург показує божевілля і оманливість довкілля, Б. Шоу ніколи не закінчував свої п'єси трагічним кінцем. П'єса «Пігмаліон» — це красива історія, побудована на основі міфа про Пігмаліона — скульптура, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і вмовив богів оживити статую.

Шлях Жульєна Сореля до гільотини (за романом Ф. Стендаля «Червоне та чорне»)

Шлях Жульєна Сореля до гільотини 
(за романом Ф. Стендаля «Червоне та чорне»)
Не думайте, я не проявлю малодушності.Я помстився за себе. Я заслуговую смерті,Ось я, беріть мене. Моліться за мою душу…
Шіллер
Фредерік Стендаль належав до письменників XIX ст., які пи­са­ли свої твори в епоху реалізму. У романах та повістях, які бу­ду­вались з матеріалу дійсності, автори відображали психологію людини, формування особистості під впливом різних обставин. За  життя Стендаля як письменника оцінило небагато людей, та серед них були Бальзак, Гете, Пушкін. Більшість вважала його творчість «осколком прошедшего столетия».
Роман «Червоне та чорне» був написаний у 1830 році, і саме він прославив ім’я Стендаля як провісника соціально-психологічної прози. Роман створювався на основі дійсного життєвого випадку. Одного разу Стендаль у «Судовій газеті» натрапив на такий ма­теріал: у грудні 1827 року Гренобльський суд слухав справу Антуана Берте, сина коваля, домашнього вчителя в дворянських сім’ях, який стріляв у матір своїх учнів. Ця історія стала чудовим матеріалом для майбутнього твору.