Урбаністичні мотиви у творчості Богдана-Ігоря Антонича
У збірці Б.-І. Антонича «Привітання життя» є вірш із промовистою назвою «Мурашник», що символізує місто, в якому «пасма вулиць сплетені, мов нерви», «життя зсушене, немов консерва», все «з рудого порохна». Ця похмура картина людського мурашника завершується пересторогою:
Подумай мимохіть, як чобітьми є легко розчавити цілий світ.У цих словах – весь Б.-І. Антонич з його пафосом життєлюбства, захопленням вічною красою, тайною і незвичайною тендітністю природи, що так виразно прозвучали в першій його збірці.
У вірші «Мурашник» на урбаністичну тему чітко протиставляється село місту як природне й протиприродне. Ці мотиви знайшли своє продовження й розвиток в інших творах поета, особливо в його збірці «Ротаціі», що побачила світ уже після смерті автора. У ній образ міста позбавлений конкретних географічних і часових координат, це образ-символ. Б.-І. Антонич малює місто олюдненим, живим. Поет порівнює вирування міста з бормашиною, її монотонними і неприємними мелодіями. Ці мелодії породжують асоціації, пов’язані з відчуттями болю, страху, внутрішнім дискомфортом людини. Таке порівняння – конкретний штрих до образу міста-пекла, що існує за власними законами, бо «життя кипучого нікому не зв’язати». Але цей вир міського життя, його енергія, сила в основі своїй протиприродні, бо вони руйнують людину. Живучи в «муравлиську міста», вона не просто віддаляється від природи, а стає їй чужою через моральну розпусту, гонитву за грішми, сумнівними втіхами, через втрату відчуття краси світу:
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють, хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушинкрихкого щастя, прочуваєм інші цілі.Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.Осуд поета в сучасному місті викликав, передусім, дух продажності. Усю збірку пронизує образ грошей. Всесилля купівлі-продажу веде до розтління душ, морального переродження особистості, до втрати людської подоби. «За двадцять сотиків купити можна щастя» («Міста й музи») – така солодка омана чатує на кожному кроці. Тут слова коханців, «мов гроші, пристрасно протерті» («Вербель»), і все це «котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів» («Кінець світу»).
Потворність міста, його розтлінний вплив на людську душу Б.-І. Антонич увиразнює картиною кладовища старих автомобілів («Мертві авто»). Парадоксальним, протиприродним є сам факт загибелі того, що несе в собі рух, зміни, швидкість, тому машини нагадують «кусні зір розбитих». У цій поезії з’являється образ цвілі як символ мертвотності, запустіння, руїни: «Червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини». Його знаходимо і в інших віршах збірки: «цвілі млосний подих», характерний для зовнішніх прикмет міста – будинків, подвір’їв, мороку («Балада про блакитну смерть»), але найстрашніше, коли «холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль» («Концерт з Меркурія»). Так закономірно урбаністичні мотиви переростають у апокаліпсичні. Поет доходить висновку, що «місто котиться в провалля»:
За всі гріхи і всі провини, за малість, зрадність і підлоту,за злочини, що повне нимикубло презирства і голоти.Людська душа борсається в тенетах міста, часто не може протистояти жахливим обставинам. У «Баладі про блакитну смерть» поет на високій трагічній ноті оповідає про смерть двох закоханих, душі яких згоряють, «немов останні краплі спирту». На думку автора, місто як витвір людського розуму, не сприяє щасливому буттю, а навпаки, віддаляє людину від природи, від самої себе.
Як справедливо зазначив Дмитро Павличко, «в українській поезії, бідній на урбаністичні мотиви, «Ротації» Антонича залишаються досі майже неперевершеними зразками міських краєвидів та описів задушливої атмосфери городських місць розваги, розпусти, зледащіння».
