Зображення голодомору 1933 року в повісті Євгена Гуцало «Голодомор»
В селі весна повзе на ліктях,Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати страшних її сторінок. Жахливо навіть через шістдесят п’ять років ступати стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, щоб тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік.
Повзе по мертвих і живих.(М. Будлянський)
Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чатувала на шляхах, на полі, в хатах. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускала своєї кривавої коси.
1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.
Саме про цю жахливу добу розповідає Євген Гуцало в повісті «Голодомор».
Зайшов Павло Музика до свого сусіда, постукав у шибку, але «хата мовчить». Перше, про що він стурбовано подумав: може, «попухли, чи задубіли всі?» Але трошки згодом двері відчинив Гаркуша, «погасле обличчя» якого було «засноване павутинням зморшок». Павло показує односельцю на левади, куди пішов Юхимко, Гаркушин хлопчик. Але не встигли дорослі, запізнилися, бо назавжди заснула дитина. «Батько хилиться перед Юхимком на коліна, бере на руки, а хлоп’яче тіло в його руках ламається, й голівка з білим чубчиком западає на спину». Жахливі сторінки людського життя змальовує письменник, від них біль стискає груди, на очі навертаються сльози. Ледь не збожеволілий батько із докором звертається до сусіди, що він йому хліба не позичив, бо «не для себе, а для дітей». Але становище у всіх однакове, жахливе, голодне, немічне. «Де ж я візьму хліба, коли ти мій у мене забрав?» – питає Павло Музика, щиро жаліючи померлого хлопчика.
Гаркуша настільки ослаб, що навіть не міг віднести дитину до хати, «стоїть на колінах, не в змозі звестися з дитиною, і виє по-вовчому».
Далі Гуцало змальовує ватагу дітлахів, які любили завітати до оселі баби Химки, бо добрішої і ласкавішої баби в селі нема. Щось обов’язково вона знайде, щось та вділить, хай варену картоплиноньку чи торішню сушену грушку. Але цього разу нічим не пригостить діточок баба Химка, бо заснула вічним сном, склавши руки на грудях. Мабуть, жаліючи малих, вона віддавала їм останнє, що мала, бо розуміла, що їм треба вижити, треба розповісти своїм нащадкам про жахливі події, свідками яких вони були.
Письменник зображує страшні картини народних страждань, він показує, як перестраждали люди, яку люту наругу стерпіли від своїх катів, в їхній пам’яті назавжди закарбувалися ті, хто збиткувався над їх долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
І знову гортаємо сторінки повісті Євгена Гуцала, і знову стає моторошно, бо людське життя перетворено на пекло.
Учитель, знайшовши в лісі дитинку-немовля, намагається розшукати його матір. Може, вона відійшла на хвильку й зараз повернеться? Зустрічна жінка перелякано відхрещується від дитини. А може, справжня мати десь оплакує лиху долю свого немовляти, якого змушена була покинути в лісі, щоб не чути його голодного плачу, щоб не бачити слізоньок на сумних очах?
А в той час, коли відбувалися ці страшні події, влада лицемірно заявляла про розквіт соціалістичного будівництва, і Сталін проголошував, що «жить стало лучше, жить стало веселее!» І в майже спустілих українських селах померлих від голоду без трун закопували в спільних могилах... Нерідко траплялося, що не було навіть кому закопувати...
Біль шматує душу, коли читаємо розповідь Євгена Гуцала про пекло, яке влаштував Сталін під блакитним українським небом. Але ми зобов’язані знати історію рідної землі, всю її правду. Відверту правду про голодомор тридцятих несе нам повість Євгена Гуцала – письменника-патріота, що так рано пішов з життя.
