«Україно моя, Україно, Я для тебе на світі живу» (за віршами Дмитра Павличка)
Хто з нас не чув, як кує зозуля? Хто з нас не чув ніжного співу вивільги? Хто з нас не чув, як сюрчать коники чи як таємниче шепоче трава? Саме про це і розповідають вірші відомого українського поета Дмитра Павличка.Ще хлопцем милувався він чудовими краєвидами рідного села, яке мальовничо розкидало свої біленькі хатки з рясними садками. Духмяні пахощі квітів, трав, розігрітої землі чарували підлітка, а барви і звуки, злиті в єдину ніжну мелодію, зачіпали в його душі потаємні струни.
І народжувалися вірші, в яких оспівувалося все те, що було близьким серцю, що стало радістю і сенсом життя.
Там я знаю кожну стежку,Дмитро Павличко був у захваті від доброзичливості і щирості прикарпатського люду, йому подобалося, що, незважаючи на тяжке нужденне життя односельці гостинно зустрічають і знайомих, і незнайомих.
Кожен камінець.
Там узяв я пісню в серце
Із людських сердець.
Хто б не йшов, хто б не їхавУ поезії «У дитячому серці жила Україна» поет згадує материнські веселі і журні пісні, каже, що не раз йому довелось за «мужицьку», тобто за українську мову, «ставати на коліна». Павличко вчився в польській школі, де суворо забороняли українцям розмовляти рідною мовою. Шляхта прагнула знищити в нашому народові усвідомлення того, що він є рівноправною слов’янською нацією. Але якими б покараннями не загрожували хлопцю, він все одно не відмовився від рідного слова.
По дорогах кременистих
Через прикарпатські села, –
Всіх вітають словом тут.
Непокривлену душу хотіли зламати,Навіть тоді, коли помирає від тяжкого злиденного життя мати поета, він не вважає себе самотнім, бо відчуває щиру підтримку та допомогу своєї Вітчизни, яку безмежно любить.
Та ламалися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я не зрікся ні мови, ні пісні її.
Та не був ні хвилини в житті сиротою,Вся творчість Павличка є уславленням рідного народу, рідної матері-України.
Бо вела мене далі Вкраїна моя.
