Сирітське життя малого Тараса
(за уривками з повісті Степана Васильченка «У бур’янах»)
Великі поети – вічні супутники свого народу і цілого людства. Таким вірним, благородним супутником на дорогах століть став для українців Тарас Шевченко – гордість і слава України.Знову йдеш по землі од високої сивої кручі,Описуючи дитинство Шевченка в повісті «У бур’янах», Степан Васильченко розповідає про родину, про виховання та подальшу долю великого українського Кобзаря.
Тільки груди не палить ні гнів, ані сльози пекучі.
Змалечку доглядала Тарасика сестра Катерина, бо батьки відробляли на панщині і приходили додому виснаженими від тяжкої роботи.
Дуже бідно жила родина Шевченка: «Невесела зимою та восени хата – стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, дірки світять голими латами». Неслухняним ріс Тарас – то десь завіється в поле, а потім з чумаками повертається додому, то десь заграється, аж поки рідні не знайдуть його. Найбільше подобалось хлопчику пригорнутися до матері і слухати розповіді про панів і кріпаків: «...і як людей били, і як продавали, на собак міняли, засилали в Сибір, в москалі голили». Слухав малий ці сумні оповіді, і в серці наче ка¬міння тиснуло од жалю за знедолених.
Іноді до села приходив кобзар; то було справжнє свято! Його пісні про героїчне минуле рідного народу змушували хлопця вже тоді замислитися над складним дорослим життям: «...в нього ворушилось в грудях... і завмирало чогось маленьке серце. А після виступу кобзаря чув він гомін дорослих: «Народ терпить, а як терпець увірветься – хай тоді не просять – і не помилують». На ранок після цих сходів грається Тарас у народного месника – за плечима з соняшничини рушниця, в руках з лозини шабля. Ходить у бур’яні, «рубає панам мечем голови з плеч».
Найбільшою радістю було для хлопчика навчання, але не те, що пропонував дяк, а інше, справжнє. Саме в дяковій хаті він відчує потяг, непереможний, жагучий, до малювання і до словесної творчості. «Хлопцеві мріялась позолочена книжка, в яку він по своїй вподобі уписував би вірші».
Як не намагався Тарас «втекти од злиднів, як не одмахувався од того суму», що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ. Злидні та непосильна праця поклали в домовину матір, а згодом помер і батько, залишивши діточок на мачуху. Тарас був страшенно «упертий, правдивий і гарячий», не схотів миритися з несправедливими наріканнями батькової дружини та й подався світ за очі.
І почалося не життя хлопцеві, а мука. Завжди голодний, у латаній сорочці, босий і простоволосий зимою і літом, був він у дяка і за школяра, і за наймита. У вільні хвилини забирався хлопець у бур’яни і співав про тяжку сирітську долю, про лихе життя, і «линув той голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбити».
Ця повість глибоко хвилює нас драматизмом становища не тільки малого Шевченка, а й усього українського народу, вона примушує задуматися над страшними картинами життя, яке навіть дітей змушує іти в найми, ставати робочою силою в маєтках жорстоких і свавільних панів. Саме проти такого життя на захист поневолених і пригноблених підніме свій голос Тарас Шевченко.
