Сто вітрів в ногах лежить Мого роду і народу...
«Роде наш красний,Роде наш прекрасний! —Не цураймося, признаваймося...» —так говорить народ, так співається у пісні, яку виконує Ніна Матвієнко — золотий народний голос України. Як ми розуміємо це слово «рід», а від нього — «родина», «народ»? Якщо «народ» — то, безперечно, — це наша Україна, наш український народ і ми всі — її діти. Старі, молоді, зовсім юні й ті, хто тільки спинається на ноги — всі! Немає для нас землі дорожчої за нашу землю, де живуть наші родини. І коли ми говоримо: «Мій рід, моя родина», то у кожного в душі народжується щось таке тепле, ніжне, таке рідне і близьке. Бо ж це, перш за все, найближчі та найрідніші люди: тато, мама, бабуся, дідусь, брати, сестри. Це — рідна домівка: хата, двір, сад, квіти, криниця з чистою джерелицею. Це — тихі пісенні вечори і сонячні росяні ранки. Це — вишиванки, це — казки і легенди, мудре народне слово. З усього цього зіткане наше життя, ми — частинка, галузка, гілочка свого великого родового дерева.
Така народна родинна педагогіка, що молодші повинні знати, шанувати і поважати старших, бо вони — це початок нас і наше продовження. Мудрість народна вчить нас цьому: «Колись старих людей, які уже нічого не могли робити, спускали у провалля: щоб дарма хліб не їли. А один чоловік дуже любив свого батька і, не виконавши жорстокого наказу, заховав його у хліві і таємно годував. Через деякий час трапився недорід: нічим людям сіяти. Старий звернув увагу на те, що син зажурений, і запитав , а потім порадив зняти снопи із стріхи, щоб ще раз обмолотити і засіяти. Так син і зробив. Зійшов у нього хліб найкраще, і найбільша нива була засіяна. Всі допитувалися, як до такого додумався, і синові нічого не залишалося, як признатися, що так зробити йому порадив батько». З того часу люди стали шанувати старих до глибокої старості, бо вони ж мудрі, життям биті, розуму навчать. Так, так, бо починаємося ми з прадавніх коренів нашого роду, де споконвіку шанували працю, хліб на столі, рушник на стіні, бабусину вишиванку, дідусеву казку, мамину пісню. А незмінними символами були і залишаться упродовж віків — дзвінка криниця з журавлем, кущ калини під вікном, яворова колиска у ясній оселі.
До батьківського порогу, до батька і матері, до рідних і близьких звертались поети у своїх поезіях, письменники у своїх оповіданнях, повістях і романах. І кого б не згадали: Шевченка чи Марка Вовчок, Лесю Українку чи Івана Франка, Михайла Стельмаха чи Олександра Довженка, А. Малишка чи В. Симоненка — завжди знайдемо у їхніх творах джерела добра і людяності, тепла і щедрості, що йшли до них із щедрих їхніх домівок, від розумних, мудрих їхніх рідних. Ось як А. Малишко пише у вірші «Материнська»:
Я знаю, що навіки і відниніМені очей старечих не забуть,Подвір'я тихе і дідівську хату,Казок дніпрових золоті мости,Тебе, маленьку, рідну, сивувату,Дано навіки в серці пронести.А з якою гордістю, спростовуючи походження всіх знатних родів, В. Симоненко заявляє:
Я із древнішого роду,Бо я — полтавський мужик.Згадаймо, з яким шануванням, теплотою і захопленням О. П. Довженко розповідає про своїх діда і бабу, батька і матір: «Багато бачив я гарних людей, а такого, як батько, не бачив. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».
Рідна домівка — виток життя нашого, навчила нас ще змалечку поважати старших, шанувати батька й матір, знати і поважати свій рід. Бо хіба ж може порядний син чи донька забути свій рід, своїх рідних, свій дім, у якому вперше збагнув себе? Хоч не одного з нас завела життєва стежка кудись далеко від рідної домівки, та завжди, коли випадає відвідати рідні місця, варто пройти призабутими стежинами пам'яті, зануритися у спогади, обсипати щедрими словами вдячності тих, з кого починалися ми і наше життя. Варто пройтись знайомими стежинками, бо тут кожен кущик, кожен видолинок чи пагорб зберігає живу пам'ять дитинства і юнацьких літ нетлінні сліди наших предків, батьків, односельців, які немарно прожили на світі, які дали нам життя і навчили бачити «зорі щастя навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
І щастям ми наповнюємося через край, коли за столом у батьківській оселі ллється пісня:
Зеленее жито, зелене,Хорошії гості у мене.Зеленеє жито ще й овес,Тут зібрався рід наш увесь.
