«Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду»
(за романом Юрія Яновського «Вершники»)
Жахливою сторінкою в історії України назавжди залишиться братовбивча громадянська війна. Заради примарних ідеалів українець воював з українцем, а нерідко траплялося, що навіть брат міг безжально вбити свого рідного брата: вир взаємної ненависті тоді охопив багатьох... Саме про це з великим болем у душі пише Юрій Яновський у романі «Вершники». Звичайно, є в романі і уславлення «вершників революції, і романтична віра в справедливість революційної боротьби... Але, якщо уважно читати цей твір, то виникає думка, що вже перша новела («Подвійне коло») є, по суті, запереченням того, що можна виправдати кровопролиття, коли брат іде проти власного брата. Саме в цій новелі Юрій Яновський зосередив увагу на трагедії роду Половців. Вона дещо нагадує собою народні думи. Було в батька п’ятеро синів. Кожен з них обрав свою дорогу в житті. І всі дороги зійшлися в один день в одному місці. Рід Половців опинився на межі зникнення. Батько Мусій Половець вчив своїх синів ще змалечку: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але не прийняли вони у свою душу цю батькову настанову...
У криваве коло громадянської війни загнали себе брати Половці, а потім очорнили себе непрощенним гріхом – братовбивством.
Загони денікінця Андрія Половця і петлюрівця Оверка Половця зіткнулися на рівному степу в жорстокій битві. Минуло небагато часу – Оверко переміг. Просто вражає їхня взаємна ненависть. Андрій – білогвардійський офіцер – став переконаним шовіністом. Він кидає Оверкові в обличчя сповнені люті слова: «Мазепа проклятий», «петлюрівське стерво». Він знехтував батьковим заповітом, гукнувши Оверкові: «Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім’ям великої Росії-матінки...»
Нелюдськи повів себе і Оверко, коли наказав вбити брата: «Та рубайте його». Не прийшли йому тоді на думку батьківські слова про рід, бо він був упевнений у тому, що рід переведеться, а держава стоятиме.
Тільки-но закінчився перший бій, як зненацька налетіли махновці на чолі з командиром Панасом Половцем. Панас, як і Андрій та Оверко, жорстокий, безжальний. Іменем Батька Махна з посмішкою на вустах він власноручно вбиває Оверка, також забувши про батьківський заповіт, проклинаючи брата «великою ненавистю і долею щербатою». У Панаса інший світогляд, ніж у Оверка: «...ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття».
Не встиг Панас «викопати притулок двом братам», як за «дощем з’явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кінного загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем». Кілька хвилин скаженого бою – і вже Панас перед Іваном. Іван також викликає глибоку огиду: він розстрілює з кулемета всіх махновців, які відмовилися перейти на його бік. А Панас, розуміючи, що пощади від брата-більшовика йому не буде, сам собі заподіяв смерть. Для Івана, сім’я, родина, свій рід – ніщо в порівнянні з класовими цінностями. Перед смертю Панаса він говорить йому: «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть». Моторошно навіть уявити, скільки горя приніс мільйонам людей отой фанатизм більшовиків.
Троє з роду Половців пішли в небуття, решта, двоє (Іван помилував малолітнього брата Сашка), якщо не згинуть і повернуться до батьків, назавжди залишаться для старих братовбивцями, що зневажили найпершу біблійну заповідь. Великий тягар завжди лежатиме в душах обох братів, і ніколи вже не буде їм у житті щастя.
У новелі немає справжнього переможця. Вона сприймається як розповідь про трагедію роду, матері, України, трагедію, що розігралася в роки революції і громадянської війни, а потім ще довго відлунювала голодом, смертями, репресіями...
