Слово правди Бориса Антоненка-Давидовича
(за циклом «Сибірські новели»)
«Сибірськи новели» Бориса Антоненка-Давидовича – визначне явище в мистецькому житті України. Це правда про стероризовані у ХХ столітті український та інші народи, реалістичне і драматичне відтворення їхнього життя, філософське осмислення причин тих численних конфліктів і жорстокостей, які становили суть радянської тоталітарної держави. Цю збірку митець починав творити в часи «застою», коли не можна було її видрукувати, бо ще не розвіявся міф про «щасливе майбутнє», а матеріал збирався в «захалявний» зшиток під час «Сибірської одіссеї» письменника, де він по таборах ГУЛАГу і Бамлагу упродовж майже чверті століття проходив усі кола табірного пекла.Рукописи новел письменникові було важко переховувати у своїй київській квартирі, де постійно відбувалися кадебістські обшуки. Тому Борис Дмитрович передає їх на збереження своїй дочці Ярині Голуб у Москву. Відомий правозахисник і літературознавець Євген Сверстюк, який «Сибірські новели» назвав справжніми шедеврами новелістичного жанру, розмірковує: «Чи писав він свої «Сибірські новели» та спогади для «шухляди»? Він їх писав, як дихав. При обшуках забирали, але він однаково писав. У надії, що закінчиться ніч, настане ранок».
У 1989 році весь цикл сибірських новел вийшов у світ. Автора їх уже не було. Борис Антоненко-Давидович виношував сюжети цих творів для майбутніх читачів, розуміючи, що самому не пощастить побачити їх надрукованими. Він свідомо писав у «шухляду», твердо вірячи, що епоха фальші і насильства щезне і його оповідання про трагічну долю народу дійдуть до співвітчизників. Недаремно любив повторювати: «Я вам з того світу серцем усміхнусь...» А нам страшно подумати, що яка-небудь випадковість могла б позбавити український народ цієї книжки. «Сибірські новели» мають величезну силу впливу на читача і цілком справедливо, що в 1992 році за збірку художньої прози, куди входили й «Сибірські новели», письменникові посмертно було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.
Ці невигадані оповіді написані переважно від першої особи, що надає новелам, побудованим на випадках парадоксальних, часом навіть казусних, не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом.
Сміх крізь сльози викликає новела «Кінний міліціонер». Беймет Кунанбаєв ніяк не міг збагнути, за яку ж провину йому присудили десять років таборів. Прожив він усе життя в степовому аулі, політикою ніколи не цікавився, а тут раптом суд і зовсім незбагненні звинувачення. Російської мови він майже не знав, що на суді говорили, не зрозумів, але фразу, яка називала його провину, добре запам’ятав: «левосерый конный милиционер». Що ж то воно значить – оте дивне звинувачення – ніхто не міг зрозуміти, у кого б Беймет не консультувався. Він усе дивувався: «...слідчий казав: «Ты левосерый конный милиционер», а я ні в кінній ні в пішій...» Лише пізніше з’ясувалося, що Беймет неправильно почув фразу: «Ты левый эсэр, контрреволюционер».
Коли читаємо новелу «Зустрілись», вже не до сміху... Просто вражає сцена зустрічі батька-конвоїра з рідною дочкою, яка опинилась серед тих, кого він конвоював: «Дівчина кинулась до батька й припала до його грудей. Порфирій Іванович схопив її скроні, наче хотів остаточно переконатись, і, вдивляючись у дівочі очі, з яких так рясно лилися сльози, шепотів:
–Дочечко! Марусько!»
Серед дороги стояли, обійнявшись, старий конвоїр і розпатлане дівча і плакали – чи то сльози радості, чи смутку...
Взагалі, «Сибірські новели» справляють незабутнє враження, бо це страшні художні документи жорстокої епохи тоталітаризму, слово правди одного із зачинателів української прози періоду «Розстріляного відродження», мученика сталінських тюрем і таборів, великого страдника і великого Громадянина.
