Наші духовні провідники
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя...
В. Стус.
Ці слова поета-мученика Василя Стуса виявились пророчими. Більше як десять років тому Україна здобула незалежність і була визнана самостійною державою майже всіма країнами світу. Повернулись до нас імена українських поетів і письменників, політичних діячів і вчених, які не пошкодували власного життя, щоб Україна здійснила свою віковічну мрію про волю. Тепер ми знаємо багато про М. Грушевського, І. Багряного, Г. Хоткевича, Є. Сверстюка, Г. Кочура, В. Стуса. Треба пам’ятати, що на початку нашого поступу до свободи було їхнє полум’яне слово, їхні мужні вчинки.
Протягом століть Україна була в складі інших держав, які гнобили її народ, зневажали його, намагалися назавжди привласнити собі цей солодкий кусень Європи. Як же вийшло, що в нашому народі не викорінилося національна свідомість? Хіба не все було зроблено, щоб асимілювати український народ із населенням країн, до яких входила наша держава? Чому ми не втратили своїх коренів? Я знаходжу на ці питання одну відповідь: лицарі українського слова поклали своє життя за збереження нашого народу як єдиної нації та боротьбу за визволення України. Вони захищали та берегли її мову та традиції, незважаючи на смертельну небезпеку, яка загрожувала їм. Це і є духовні провідники українського народу. Більшість з них не знали слави при житті й навіть не побачили, на які подвиги надихнули людей їхні слова. Так, у неволі помер Тарас Григорович Шевченко, не дочекавшись скасування кріпосного права: “...в неволі плачучи умру”, – збулось його пророцтво. Багато сучасних українських поетів зазнали переслідувань, морального терору й політичних репресій в роки комуністичної сваволі. Наприклад, поемі Івана Багряного “Аве Марія” не судилося пізнати свого читача. Видрукувану напівпідпільно, за одну ніч, її було згодом конфісковано й заборонено для подальшого друку.
Автора було заарештовано.Розкрадайте радості в брата,Обміняйте щирість на кров...Знов безсовісний буде багатимІ в загоні, в повіях любов.У цих рядках з поеми біль за зневажені кращі людські почуття, за свій багатостраждальний народ, за свою Батьківщину.
Український поет, перекладач поетичних і прозових творів світової класики Дмитро Паламарчук пройшов десятирічний шлях таборів особливого режиму. Це покарання за участь у національно-визвольній боротьбі українського народу проти більшовицького режиму.
...Тепер, свою міняючи личину,Найвищі присягаючи чини,Що ладні на розп’яття за Вкраїну,А вчора ще кричали “Розіпни!”Так він нещадно викривав тих байдужих псевдо-борців, які з кон’юнктурних міркувань волали про свою любов до України, хоча ще вчора ладні були її розіп’яти, виконуючи інше замовлення часу. Багато довелося страждати Григорію Кочуру за вільні думки про щастя свого народу, за таврування російського шовінізму й палке бажання відновити незалежність України. Чотирнадцять років свого життя він провів у неволі.
У вересні 1985 року закінчилося за ґратами життя видатного поета сучасності Василя Стуса. Він ніколи не мирився з тим, що поет повинен писати за вказівкою зверху. Поет готовий піти шляхом великого Тараса (згадаймо Шевченкове: “Караюсь, мучуся, але не каюсь”), готовий стати мучеником і до кінця пронести свій хрест. Він сміливо дивиться в очі власній долі:
Як добре те, що смерті не боюсь яі не питаю, чи тяжкий мій хрест,що перед вами, судді, не клонюсяв передчутті недовідомих верст.Близько до серця сприймаю я трагічну долю письменника та музиканта Гната Хоткевича, із сім’єю якого наша сім’я пов’язана родинними стосунками. Коротке, але яскраве життя цього “лицаря духу” було присвячене служінню своєму народові. Що б він не робив – викладав музику в Дергачівському технікумі чи створював ансамбль бандуристів, писав книжки чи збирав народні пісні, – він ніби закладав міцні цеглини у фундамент національної культури, зберігав і відроджував перлини української музики, українського слова.(“Як добре те, що смерті не боюсь я...”)
Тож завдяки цим сміливим та мужнім людям ми зараз живемо в незалежній державі, ми пройшли тернистий шлях і не звернули з нього. Саме вони вчать нас бути вільними, вчать нас любові, бо таку самовідданість, таку стійкість у сподіваннях на кращу долю свого народу може народити лише любов. Ці культурні діячі розуміли, що часто той, хто зберігає власну шкуру, втрачає душу, той же, хто не шкодує життя, зберігає свою духовну цілісність. Хоча зараз певна частина населення України не задоволена життям у нашій молодій державі, ні в якому разі не можна казати, що даремно ми отримали незалежність, що інакше ми жили б краще. За здобуття свободи було покладено не одне людське життя, і ми ніколи не повинні забувати про подвиги лицарів українського слова, наших духовних провідників.
