Невмирущий образ селянина-бунтаря
(за повістю Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря»)
«Українське життя – то непочатий рудник, що лежить десь під землею», – писав І. С. Нечуй-Левицький, автор хвилюючої повісті «Микола Джеря». Саме в ній він розповів про жорстокий час кріпосництва, показав боротьбу селян проти гнобителів. Звертаючи нашу увагу на те, в яких умовах жили кріпаки, автор говорить, як вічні злидні і нестатки штовхали людей на бунт проти нелюдських умов існування, на пошуки кращої долі. У селян виникало нестерпне бажання вирватися із жахливого пекла, на яке перетворилося їхнє життя.Молодим, красивим змальовує Нечуй-Левицький Миколу, головного героя повісті. Чорнявий, з чорними рівними бровами на засмаглому обличчі, він був дуже гарним. Чимало зусиль доклала його мати, щоб він навчився читати, і тепер стара Джериха раділа за свою дитину, із захопленням розповідала про його успіхи сусідам.
Рано починає він замислюватися над життям, над соціальною несправедливістю в суспільстві, де одні живуть у розкошах і багатстві, а інші стогнуть у неволі. На току під час молотьби, споглядаючи довгі ряди панських скирт, він запитує батька: «Нащо то одному чоловікові так багато хліба?»
Миколі шкода своєї жінки, яка пряде панське прядиво, і, спостерігаючи за її роботою, він думає: чому це його Нимидора працює не на себе, а на інших?
Герой Нечуя-Левицького висловлює невдоволеність соціальною несправедливістю не лише на словах – він сміливий і рішучий у своїх вчинках. Так, під час жнив «людське жито вже сипалось, а осавула все загадував на панський лан», і Микола намовляє людей йти жати своє жито. А коли осавула замахується на Джерю нагайкою, той погрозливо піднімає руку з серпом. Поступово молодий кріпак приходить до усвідомлення того, що треба помститися багатіям за кривди, яких вони завдають простому люду, за своє злиденне життя. У ньому визріває протест проти знущань над людською особистістюю «Він люто показав кулак, обернувшись до панського двора», коли його висікли, а дізнавшись, що осавула вдарив Нимидору, у нього «запеклось серце, а в душі заворушилась думка помститись». Все це спонукало кріпака до дій, бо стримувати себе він уже не міг. І справді, жорстокість до Нимидори осавулі безкарно не минулася. Микола разом з іншими селянами його ви¬стежив і дав добру півсотню київ. Але після цього Джеря був змушений тікати від пана. Надзвичайним ліризмом сповнена сцена прощання Миколи з Нимидорою. Саме в ній автор показує всю ніжність його душі, силу волі у здійсненні своїх намірів. Тяжко молодому кріпаку залишати рідні місця, бо розлучається він, може, назавжди з усім дорогим йому з дитинства, а головне – з коханою молодою дружиною, «половиною свого серця» – Нимидорою. Глянув Микола на свої верби, «вхопившись руками коло серця», і, переборовши душевну муку, пішов з села, не знаючи ще, куди його приведе життєва дорога.
Минали роки в тяжкій, виснажливій роботі на цукроварнях. Самотньою і сумною була Джерина доля, але зігрівали його душу спогади про рідне село, про кохану дружину і маленьку донечку, які там залишилися. Мріяв повернутися до них, але не міг, бо страшна кара за непослух панові була неминучою...
Вже через багато років, коли кріпацтво було нарешті скасоване, Микола Джеря сивим дідусем повертається до своєї рідної хати. Не судилося йому застати Нимидору: не дочекалася вона його. Але зустрів він у себе вдома доню, онуків – і на душі посвітлішало.
Велику повагу викликає у нас головний герой повісті, бо ніколи в житті не мирився він з неправдою, мав почуття власної гідності. І на схилі літ Микола Джеря залишається вірним собі: гостро виступає проти панів, шинкарів, які кривдили селян. Глибоку ненависть до гнобителів він зберіг до кінця свого життя.
