Лицарські чесноти
Козацький характер овіяний легендами. Іноземні автори чи й наші історики, що поверхово судили про життя і діяльність козаків, нерідко наділяли їх лише негативними рисами. Приписували пияцтво, гультяйство, розбійництво. Історичні першоджерела свідчать, що козаки були людьми мужніми, але й сердечними, чистими. Доброта і безкорисливість, щедрість і совість, повага і чуйність – притаманні запорожцю чесноти. А щирість дружби так цінувалася на Січі, що гріхом вважалось обманути навіть чорта. Глибоко шанували січовики літніх людей і заслужених воїнів. Боронь Боже було їх образити! Славилась Січ і гостинністю. Приймали всіх по-доброму, просто. «Приїжджай туди будь-хто, віткни у землю спис, повісь янчарку (шаблю) і лежи собі хоч три місяці – пий і їж усе готове. Тільки і діла, що встань та помолись Богу…» – так описує Пантелеймон Куліш запорізькі звичаї.
Особисту принциповість і чесність козаків визнавали навіть ті, хто їм зовсім не симпатизував. «Хоча в Січі,– відзначав католицький патер Китович,– жили люди всякого роду – біглі й відступники від усіх вір – однак там царювала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи в інших якихось справах люди не боялись і волоска втратити з голови своєї. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боючись, що вони будуть вкрадені. Будь-який злочин проти чиєї-небудь чесності, гостя чи січового мешканця, негайно карався смертю».
Отож у нашого народу споконвіку стійкі загальнолюдські моральні устої. Візьмемо ж сьогодні на озброєння доброчинні козацькі духовні цінності.
