Різноманітність напрямків і течій в українській поезії на межі ХІХ–ХХ століть
Основним художнім методом ХIХ ст. є реалізм, який прагне відобразити дійсність правдиво і всебічно. Письменники (Шевченко, Грабовський, Леся Українка, В. Самійленко) показують у своїй поезії життя природно, у саморозвитку; розкривають внутрішній світ своїх героїв.
У кінці ХІХ ст. зародився символізм — модерністський літературній напрям. В українській літературі твори цього напрямку приваблюють яскравою образністю, алегорією-символами, які знаходили своє втілення у поезії початку ХХ ст.
Так, Франко, О. Олесь, Г. Чупринка, пізніше П. Тичина, Є. Маланюк та інші відбивають настрої визвольної боротьби народу за свої права, за незалежність. Їхні герої очікують щасливих змін у житті.
З’являється новоромантизм. У своїй творчості письменники поєднували реалістичне зображення життя з романтичним. Цей напрям представляли Христя Алчевська, Дніпрова, Чайка, Василь Чумак, Микола Хвильовий, В. Еллан-Блакитний.
Ще одна літературна течія початку ХХ ст. — футуризм, в перекладі з латинської означає «майбутнє». Але в поезії футуристів процвітав формалізм, нігілістичне ставлення до мистецтва взагалі — це не завжди справляло позитивне враження. У футуристичну організацію входили М. Семенко, О. Слісаренко, Ю. Яновський, М. Бажан та ін. Вони не приховували своїх космополітичних поглядів на національну культуру. Та слід зазначити, що для цих письменників таке захоплення було короткочасним. Як бачимо, боротьба і зміна літературних напрямків виникає як відображення у мистецтві певних етапів у розвитку суспільства.