Безсмертя людини у Великій Вітчизняній війні

Безсмертя людини у Великій Вітчизняній війні

Зорять з граніту вічні солдати, Болями їхніми пам'ять живе.
Понад півстоліття минуло з того часу, як відгриміли залпи салюту на честь перемоги над лютим ворогом у Ве­ликій Вітчизняній війні. Але й зараз свято Перемоги для кожної людини є хвилюючим, із присмаком сліз. Воно бо­лем відгукується в серці, бо немає, мабуть, жодної україн­ської сім'ї, якої не торкнулася  б війна, хто б не втратив у тому пеклі близьку людину.
І коли в сонячний день 9 травня дивишся, як вітер тихо гойдає крони дерев, як весело галасують діти, мимоволі згадуються рядки Максима Рильського:
Поглянь в вікно! Твоя це перемога,Це дружби й братства пам'ятник живий.Цей лан, цей сад, цей порив твій і мій,Це в безміри прокладена дорога!
(М. Рильський. «Воїнові»).
Але ж який жорстокий і кривавий шлях треба було прой­ти нашим воїнам задля того, щоб День Перемоги настав. В ім'я миру та щастя Батьківщини вони готові були йти на смерть, бо їхня свідомість ні за яких обставин не могла прийняти думку, що рідна земля буде уярмлена фашистами:
В нас клятва єдина і воля єдина,Єдиний в нас клич і порив:Ніколи, ніколи не буде ВкраїнаРабою фашистських катів
 (М. Бажан. «Клятва»).

Цими рядками надихає Микола Бажан визволителів на боротьбу з німецькими загарбниками.
Тяжка доля випала й на плечі підлітків. Сучасна поете­са Ліна Костенко належить саме до цього покоління. Вона згадує про своє дитинство в поезії, сповненій смутку та болю:
Мій перший вірш написаний в окопі,На тій сипкій од вибухів стіні,Коли згубило зорі в гороскопіМоє дитинство, вбите на війні.
Скульптори увічнюють пам'ять про героїв обелісками, художники - пензлем, письменники ж, як проголошувала Леся Українка, словом.
Коли я читав твори тих українських митців, які безпосе­редньо брали участь у війні (М. Бажана, А. Малишка, О. Гон­чара, О. Довженка), я був особливо, мабуть, вражений кіно­повістю О. Довженка «Україна в огні» - одним із шедеврів світового рівня на воєнну тематику. «Україну знає той, хто був на її пожарах» - ця фраза, яку я прочитав серед щоденникових записів письменника, добре мені запам'яталася. Довженкові як воєнному кореспондентові доводилося час­то бувати на передовій, разом із бійцями першим заходити у щойно визволені від ворога села. І бачив він там часто таке, що психіка не кожної людини може витримати. Нас просто приголомшують такі, наприклад, його записи: «Німці кла­ли в ряд і розстрілювали цілі родини, підпалювали хати», «вже не було кому ні плакати, ні проклинати». Кіноповість «Україна в огні» для нас є надзвичайно цінним твором, у яко­му без зайвого пафосу, правдиво розповідається про війну, багатогранно, з численними жорстокими подробицями. У творі Олександр Довженко виявляє неабияку мужність, пи­шучи про вчинки деяких компартійних діячів, які залиша­ли напризволяще український люд. До речі, багато лиха по­тім довелося зазнати автору за свою кіноповість. Не міг йому пробачити Сталін, що головним образом у повісті є саме Укра­їна, що Довженко так сильно любить свою рідну землю.
Здається, твір Олександра Довженка «Україна в огні» є своєрідним гранітним чорним меморіалом українському народу.
Безсмертний подвиг рядових солдат, безмежний патрі­отизм і самовідданий героїзм - ось що характеризує твори Олександра Довженка.
Багато років спливло, а й досі час від часу знаходять вибухівку часів війни, трапляються іноді трагедії. Згадай­мо вірш Ліни Костенко «Пастораль XX сторіччя», в якому вона розповідає про трагедію, що сталася з хлопчаками. Крізь роки таким жахливим відлунням докочується до нас війна.
Треба кожній людині серцем відчути мудрість слів Оле­ся Гончара, сказані в романі «Людина і зброя»: «...поки це плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усві­домить себе як єдине ціле, - не буде йому добра». Кожний із нас повинен відчути відповідальність не тільки за себе, а й за всю планету. Лише тоді людство матиме майбутнє.