Безсмертя людини у Великій Вітчизняній війні
Зорять з граніту вічні солдати, Болями їхніми пам'ять живе.
Понад півстоліття минуло з того часу, як
відгриміли залпи салюту на честь перемоги над лютим ворогом у Великій
Вітчизняній війні. Але й зараз свято Перемоги для кожної людини є хвилюючим, із
присмаком сліз. Воно болем відгукується в серці, бо немає, мабуть, жодної
української сім'ї, якої не торкнулася б
війна, хто б не втратив у тому пеклі близьку людину.
І коли в сонячний день 9 травня дивишся, як вітер тихо гойдає крони дерев, як весело
галасують діти, мимоволі згадуються рядки Максима Рильського:
Поглянь в вікно! Твоя це перемога,Це дружби й братства пам'ятник живий.Цей лан, цей сад, цей порив твій і мій,Це в безміри прокладена дорога!
(М. Рильський. «Воїнові»).
Але ж який жорстокий і кривавий шлях треба було пройти нашим воїнам
задля того, щоб День Перемоги настав. В ім'я миру та щастя Батьківщини вони
готові були йти на смерть, бо їхня свідомість ні за яких обставин не могла
прийняти думку, що рідна земля буде уярмлена фашистами:
В нас клятва єдина і воля єдина,Єдиний в нас клич і порив:Ніколи, ніколи не буде ВкраїнаРабою фашистських катів
(М. Бажан.
«Клятва»).
Цими рядками надихає Микола Бажан визволителів на
боротьбу з німецькими загарбниками.
Тяжка доля випала й на плечі
підлітків. Сучасна поетеса Ліна Костенко належить саме до цього покоління.
Вона згадує про своє дитинство в поезії, сповненій смутку та болю:
Мій перший вірш написаний в окопі,На тій сипкій од вибухів стіні,Коли згубило зорі в гороскопіМоє дитинство, вбите на війні.
Скульптори увічнюють пам'ять про героїв
обелісками, художники - пензлем,
письменники ж, як проголошувала Леся Українка, словом.
Коли я читав твори тих українських митців, які
безпосередньо брали участь у війні (М. Бажана, А. Малишка, О. Гончара, О. Довженка), я був особливо, мабуть, вражений кіноповістю О. Довженка
«Україна в огні» - одним із шедеврів
світового рівня на воєнну тематику. «Україну знає той, хто був на її
пожарах» - ця фраза, яку я прочитав
серед щоденникових записів письменника, добре мені запам'яталася. Довженкові як
воєнному кореспондентові доводилося часто бувати на передовій, разом із
бійцями першим заходити у щойно визволені від ворога села. І бачив він там
часто таке, що психіка не кожної людини може витримати. Нас просто
приголомшують такі, наприклад, його записи: «Німці клали в ряд і розстрілювали
цілі родини, підпалювали хати», «вже не було кому ні плакати, ні проклинати». Кіноповість «Україна в огні» для нас є
надзвичайно цінним твором, у якому без зайвого пафосу, правдиво розповідається
про війну, багатогранно, з численними жорстокими подробицями. У творі Олександр
Довженко виявляє неабияку мужність, пишучи про вчинки деяких компартійних
діячів, які залишали напризволяще український люд. До речі, багато лиха потім
довелося зазнати автору за свою кіноповість. Не міг йому пробачити Сталін, що
головним образом у повісті є саме Україна, що Довженко так сильно любить свою
рідну землю.
Здається, твір Олександра Довженка «Україна в
огні» є своєрідним гранітним чорним меморіалом українському народу.
Безсмертний подвиг рядових солдат, безмежний патріотизм
і самовідданий героїзм - ось що
характеризує твори Олександра Довженка.
Багато років спливло, а й досі час від часу
знаходять вибухівку часів війни, трапляються іноді трагедії. Згадаймо вірш
Ліни Костенко «Пастораль XX сторіччя», в
якому вона розповідає про трагедію, що сталася з хлопчаками. Крізь роки таким
жахливим відлунням докочується до нас війна.
Треба кожній людині серцем відчути мудрість слів
Олеся
Гончара, сказані в романі «Людина і зброя»: «...поки це
плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе як єдине ціле, - не буде йому добра». Кожний із нас повинен відчути відповідальність не тільки за
себе, а й за всю планету. Лише тоді людство матиме майбутнє.
